Артисти з країн Південно-Східної Азії на торішній церемонії не просто впевнено здобували нагороди. Їхній успіх може свідчити про те, що мігрантські спільноти в Тайвані дедалі частіше виходять із тіні — і стають частиною загального культурного поля.

Авторка: Луцина Щикутович (Lucyna Szczykutowicz)

Читайте оригінальну статтю англійською мовою | Read the original article in English

Минуло три місяці, а відлуння премії «Золотий дзвін» (англ. Golden Bell Awards) досі нагадує нам про здобутки тайванського шоубізнесу. Утім церемонія нагороди також підсвітила зміни, які вже зараз відбуваються в суспільстві 23-мільйонної острівної країни.

«Золотий дзвін», який часто порівнюють із американською премією «Еммі», відзначає найкращі проєкти та роботи серед сотень заявок у радіо- й телевізійній індустрії Тайваню. Та торішня церемонія була не лише про індустрію. Вона повернула увагу до теми, яку надто довго обходили мовчанням: як у Тайвані сприймають спільноти з Південно-Східної Азії — і як часто їх у культурних уявленнях зводять до спрощених, стереотипних образів.

Озираючись назад, найбільше запам’ятались два моменти. Лʼєн Бінь Фат (англ. Liên Bỉnh Phát) став першим в’єтнамцем і першим номінантом із країни Південно-Східної Азії, який здобув нагороду за найкращу чоловічу роль у телесеріалі — одну з ключових акторських відзнак премії. А згодом естафету підхопила ще одна виконавиця з регіону — тайська акторка Еммі Хуан (англ. Emmy Huang).

Разом їхнє визнання може свідчити про зміни у видимості південно-східноазійських спільнот у Тайвані, яких тут часто сприймають передусім як низькокваліфікованих трудових мігрантів. А ще ці нагороди — про історії, які тайванська популярна індустрія нарешті наважується виносити на свою найбільшу сцену.

Чим важливий «Золотий дзвін»?

Останнє нагородження премії відбулось торік у жовтні. Статуетки вручали впродовж трьох церемоній: одна для радіомовлення, і ще дві — для телебачення.

Подію проводять щороку з 1965 року. Вона досі залишається однією з трьох головних відзнак у культурно-розважальній галузі поряд із музичною премією «Золота мелодія» (англ. Golden Melody Awards) та кінопремією «Золотий кінь» (англ. Golden Horse Awards). «Золотий дзвін» відзначає найкращі роботи радіо і телебачення у десятках різних категорій — від нагород кращих продюсерських команд до індивідуальних відзнак.

Те, що з боку може виглядати як черговий святковий вечір в індустрії, для глядачів часто стає нагодою спостерігати, як у розважальний контент вбудовуються непомітні зміни. Це не лише зміни в тайванській теле- і попкультурі, а й зрушення в політичному і суспільному житті країни.

Драматичний «прорив»

Історію вершили на другий вечір церемонії. Лʼєн Бінь Фат здобув нагороду за найкращу чоловічу роль у телесеріалі, ставши не лише першим в’єтнамським актором, якому це вдалося, а й першим представником Південно-Східної Азії серед номінантів. Важлива сама нагорода, але не менш важливою є роль, за яку її присудили.

Лʼєна відзначили за роботу в кримінально-медичній драмі «Лікар поза законом» (англ. The Outlaw Doctor), створеній тайванським суспільним мовником PTS. Актор зіграв героя на імʼя Фань Веньнін — успішного в’єтнамського пластичного хірурга, який був змушений залишити кар’єру вдома й переїхати працювати до Тайваню. Без дозволу на роботу і без легального статусу Фань береться за підробітки: спершу працює прибиральником у лікарні, а згодом — надає нелегальні медичні послуги. Його головна мотивація — оплатити лікування хворій матері, яка, працюючи в Тайвані доглядальницею, зазнала травм.

Примітно, що схожий прорив у індустрії відбувся наприкінці 2024 року. Тоді Ванлоп Рунгкумджат отримав номінацію за найкращу чоловічу роль на 61-й премії «Золотий кінь». Це вперше, коли громадянин Таїланду став номінантом у настільки масштабній акторській категорії. Тоді Рунгкумджат стояв пліч-о-пліч із провідними тайванськими акторами Чжанєм Чженєм (англ. Chang Chen) і Джейсоном (Цзєвенєм) Кінґом за свою роль у міжнародній стрічці «Дворняга» (англ. Mongrel).

Пізніше,  у липні 2025 року, за цю ж роботу Рунгкумджат здобув нагороду 27-го Тайбейського кінофестивалю — також першим для Таїланду. У «Дворнязі» Рунгкумджат грає Ума, доглядальника-мігранта без документів, який намагається вижити в жорсткій і експлуататорській системі.

Ці номінації й перемоги — не лише про окремі акторські досягнення. Вони свідчать, що «мейнстрим» дедалі охочіше ставить у фокус історії персонажів із Південно-Східної Азії як повноцінних головних героїв — а не як другорядне тло, зведене лише до теми праці.

Чому ці ролі так зрезонували?

Станом на кінець 2025 року кількість іноземних мешканців у 23-мільйонному Тайвані вже перевищила один мільйон.  Щонайменше чотири п’ятих із них становлять трудові мігранти з чотирьох країн Південно-Східної Азії: Індонезії, Філіппін, В’єтнаму та Таїланду. У будь-якому великому тайванському місті це звична картина — літня людина поруч із доглядальницею або доглядальником із Південно-Східної Азії. Тайвань належить до тих країн, які болісно стикаються з проблемою старіння суспільства: молодь продовжує виїжджати, а частка людей старшого віку, які потребують професійного догляду, зростає. В результаті приблизно третина трудових мігрантів на острові, особливо жінки, нині працюють у сфері догляду за літніми людьми.

Загалом історії на кшталт Фаня чи Ума не звучать як щось несподіване. У новинах регулярно з’являються історії про мігрантів, які у своїх країнах були медичними фахівцями, а в Тайвані виконують нелегальні медичні процедури. Я не маю на меті виправдати чи нормалізувати такі практики, але пропоную зрозуміти відчай і критичні обставини, які змушують людей на подібні кроки.

Та звернімо увагу й на інше: ми навіть не поставились питанням, як мати Фаня взагалі опинилась у Тайвані. Адже кожен, хто бодай трохи знайомий із тайванським суспільством, вже знає відповідь.

Від стереотипів до репрезентації

У стрічці «Лікар поза законом» не просто згадуються трудові мігранти — серіал надає їм голос. Він показує їх людьми з родинами, амбіціями та власною гідністю. А головне — без прикрас говорить про упередження та труднощі, з якими вони стикаються, живучи «в тіні» тайванського суспільства.

Кілька років тому в Тайвані спалахнув скандал після того, як французька мережа супермаркетів Carrefour випустила рекламу за участі тайванського коміка Аханя (англ. Ahan Tseng). У ролику він виступив у своєму вірусному образі Жуань Юецзяо (кит. 阮月嬌) — «в’єтнамської дружини», яка іммігрувала, щоб вийти заміж за тайванця. Образ подається через карикатурний акцент та набір стереотипних рис. І це спричинило різку реакцію й обурення серед в’єтнамських спільнот у Тайвані.

З подібними проявами расизму в Тайвані складно боротися, адже вони часто ховаються за начебто «нешкідливими» мікроагресіями та стереотипами, підсиленими медіа. Вони не завжди вписуються в уявлення про расизм у західному розумінні. Показовий приклад — вживані в побуті зневажливі означення на кшталт «в’єтнамка» в сексуалізованому значенні слова (кит. 越南妹 або 越南辣妹) або ярлик «іноземна наречена» (кит. 外籍新娘). Багато тайванців використовують ці сленги в повсякденній мові, часто навіть не усвідомлюючи, який принизливий зміст за ними стоїть. Досі це залишається реальною, але значною мірою непоміченою соціальною проблемою.

Тож у цьому контексті успіх Лʼєна в такій визначній нагороді можна сприймати як ознаку того, що суспільство починає говорити про проблему відкритіше — через ролі, які воно заохочує, проєкти, в які вкладає гроші, та історії, які винагороджує.

Другий прорив: Еммі Хуан

Лʼєн Бінь Фат не став винятком. Зрушувати «Золотий дзвін» продовжила ще одна акторка з Південно-Східної Азії — громадянка Таїланду Еммі Хуан. Вона здобула нагороду за найкращий дебют, або «Best New Talent», за роль у відзначеній критиками стрічці «Сором'язливість крони» (англ. Crown Shyness). Хуан також номінували на найкращу жіночу роль другого плану.

Її героїня Цзайцзай теж є трудовою мігранткою, утім цим її історія не вичерпується. Сюжет наділяє її суб’єктністю й глибиною. Акторка зображає Цзайцзай як віддану матір для доньки, яка залишилася в Таїланді, та як надійну партнерку для своєї тайванської дівчини, втягнутої в сімейний конфлікт між поколіннями. Та найважливіше — Цзайцзай постає самостійною людиною, здатною постояти за себе й подбати про власний добробут і безпеку.

Показово саме як цю героїню подано і як її сприймають. Її бачать не лише як мігрантку без документів, а як потенційну «нову резидентку» — повноправну частину тайванського суспільства.

Визнання майстерності Еммі Хуан свідчить про помітний крок уперед для тайванської кіноіндустрії. Образ Цзайцзай демонструє, що в Тайвані дедалі чіткіше усвідомлюють свою багатоетнічну реальність. Митці готові виносити цю реальність до широкої аудиторії, не заплющуючи очей на соціальні виклики, з якими південно-східноазійські спільноти продовжують стикатися.

Про авторку

Луцина Щикутович (Lucyna Szczykutowicz): докторантка, дослідниця тайванського кіно, культури, мов і літератури в Національному тайванському педагогічному університеті (NTNU).

Читайте оригінальну статтю англійською мовою | Read the original article in English